МОДУЛЬ 2

                                 НА ЖОВТЕНЬ    

ТЕМА: Педагогічна техніка вихователя, її структура і особливості

Кількість годин: 2

Курс : 4

Спеціальність: Дошкільна освіта.

Тип заняття: проблемно-ілюстративна лекція

МЕТА: розширити уявлення студентів про педагогічну технику вихователя. Розвинути аналітичне мислення. Виховувати вміння працювати в колективі.

МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАНЯТТЯ:

1.     Поніманська Т. І. Підготовка педагогічних кадрів для системи дошкільної освіти / Т. І. Поніманська. Дошкільна педагогіка. -К., 2004.-С 129-136.

2.      Кухарев Н. В. На пути к профессиональному совершенству : [кн. для учителя] / Н. В. Кухарев. - М. : Просвещение, 1990. - С. 7.

3.     Кузьмина Н. В. Очерки психологии труда учителя // Н. В. Кузьмина - Л. : изд. Ленингр. ун-та, 1967. - С. 62.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ЗАНЯТТЯ:

1 етап – організація студентського колективу.

ВЗАЄМОПИТУВАННЯ:

1.  Хто такий майстер?

2.  Яким повинен бути вихователь-майстер?

3.  Хто із учених займався дослідженням проблеми педагогічної май­стерності?

4.  Дайте визначення педагогічної майстерності.

5.  Назвіть складові педагогічної майстерності вихователя ДНЗ, ви­значте місце кожного в ЇЇ структурі.

6.  Назвіть Структурні компоненти педагогічної діяльності вихова­теля. Який компонент визначає специфіку професійної діяльності вихователя ДНЗ?

7.  Як співвідносяться поняття «педагогічна діяльність» і «педаго­гічна майстерність»?

8.  Що таке педагогічна ситуація, педагогічна задача?

9.  Скільки існує етапів розв'язування педагогічної задачі? Коротко охарактеризуйте їх.

2 етап – проблемно-ілюстративна лекція (додається):

 План

1. Визначення педагогічної техніки вихователя, її структура та особливості

2. Уміння самопрезентації вихователя дітей дошкільного віку

3 етап -  заключний. Підведення підсумків.

ЛЕКЦІЯ

Тема:  Педагогічна техніка вихователя дошкільного закладу

...Вихователь повинен уміти органі­зовувати, ходити, жартувати, бути веселим, сердитим... себе так вести, щоб кожен рух його виховував.

А.С. Макаренко

План

1. Визначення педагогічної техніки вихователя, її структура та особливості

2. Уміння самопрезентації вихователя дітей дошкільного віку

Педагогічна майстерність не може ґрунтуватися на інтуїції. У мистецтві виховання існує своя педагогічна техніка, свої «стан­дарти» культури праці, які необхідно освоювати. За визначенням Л.П. Загородньої, педагогічна техніка вихователя дошкільно­го закладу - це сукупність професійних умінь, які забезпечують успішне виконання типових завдань діяльності педагога та висту­пають засобом його самовираження і самореалізації як цілісної особистості в процесі гнучкої й адекватної взаємодії з вихованця­ми, їх батьками і колегами.

Уміння - це здатність людини застосовувати знання на прак­тиці в різних умовах. На відміну від здібностей, уміння форму­ються на ґрунті свідомих повторювань тих чи інших процедур, не обов'язково пов'язаних з індивідуальними задатками особистості.

За визначенням Л.Ф. Спіріна, педагогічні уміння - це «психо­логічні утворення, що поєднують професійно значущі особистісні знання і навички з розумовими і практичними діями, які забезпе­чують успіх у навчально-виховній роботі. Ступінь сформованості і рівень розвитку умінь залежить від якостей особистості, від харак­теру і змісту професійних знань, навичок і досвіду, що включають­ся в розумові і практичні при розв'язанні повсякденних педагогіч­них завдань».

Недооцінювати вміння педагогічної техніки не можна, оскі­льки вони допомагають розкрити перед вихованцями внутрішній світ педагога - його ерудованість, глибину почуттів, духовне ба­гатство, вольові якості. У сукупності вміння створюють той уні­кальний інструмент, який допомагає через розкриття самого себе краще пізнати особистість дитини. А.С. Макаренко говорив, що навчання майбутнього педагога полягає «насамперед в організації характеру педагога, вихованні його поведінки, а потім в органі­зації його спеціальних знань і навичок, без яких жоден вихова­тель не може бути гарним вихователем, не може працювати, тому що в нього не поставлений голос, він не вміє розмовляти з дити­ною, не знає, у яких випадках і як треба говорити. Без цих умінь не може бути гарного вихователя. Не може бути гарним вихова­тель, який не володіє мімікою, який не може надати своєму об­личчю необхідного виразу або стримати свій настрій»².

Педагогічна техніка кожного вихователя має свою яскраву, неповторну забарвленість, оскільки в її основі лежать особистісні якості.

Особливості умінь педагогічної техніки:

1. Загальна галузь застосування - безпосередня взаємодія з ви­хованцями. Розвинута педагогічна техніка допомагає вихова­телеві під час спілкування швидко і точно знайти необхідне слово, жест, мімічний вираз,погляд, застосувати адекватний прийом впливу на дитину, зберегти здатність до ясного мис­лення, аналізу найнеймовірніших ситуацій. Усі вміння під час спілкування виявляються одночасно. Мова супроводжується жестами, мімікою, пантомімікою, самоспостереження дає мо­жливість коректувати власний психофізичний стан та успіш­но здійснювати відбір оптимальних виразних засобів педаго­гічної взаємодії. У процесі спілкування комплексно виявля­ються і фахово-методичні, і спеціальні, і творчі вміння вихо­вателя. Якість його взаємодії з вихованцями свідчить про рі­вень його вміння самовдосконалюватися.

  Індивідуально-особистісний характер умінь. Вони формують­ся на основі індивідуальних психофізичних особливостей пе­дагога, тому залежать від віку, статі, темпераменту, характе­ру, стану здоров'я, анатомо-фізіологічних особливостей. Умін­ня педагогічної техніки в поведінці вихователя виявляються одномоментно, ситуативно. Формування професійних умінь має розвивальний вплив на більш глибинні якості особистості. Так, робота над виразністю, ясністю, правильністю мовлення дисциплінує мислення; оволодіння прийомами психофізичної саморегуляції організму сприяє розвитку емоційної рівнова­ги як риси характеру тощо.

3.  Рівень сформованості педагогічної техніки-показник рівня загальної культури вихователя. У педагогічній взаємодії че­рез уміння найбільш повно розкриваються перед вихованця­ми моральні та естетичні позиції вихователя. Якщо мова пе­дагога бідна і неохайна, якщо він дає волю емоціям, не має смаку, естетично глухий, то найправильніші слова і найнеобхідніші виховні заходи не матимуть впливу ні на розум, ні на почуття дошкільнят.

Педагогічну техніку вихователя дошкільного закладу структурують за трьома групами умінь:

1. Уміння самопрезентації педагога:

а)  створювати естетично виразний і привабливий зовнішній ви­гляд - постава, одяг, взуття, зачіска, макіяж, парфуми;

б)  невербальної взаємодії - міміка, пантоміміка, жестика, такесика, візуальний контакт;

в)  психотехніки — аналіз і управління психофізичним станом сво­го організму через рефлексію; розуміння психічного стану ви­хованців завдяки соціальній перцепції та емпатійності; умін­ня адекватно виявляти свої почуття; логічна послідовність ви­конання дій та вибір темпу своєї діяльності;

г)  вербальної взаємодії - техніка мовлення: дихання, дикція, го­лос, темпоритм та володіння комунікативними якостями мов­лення - правильністю, виразністю, ясністю, точністю, стислі­стю, доцільністю, пестливістю.

Слід зазначити, що в запропонованій класифікації названі вміння подані не за ступенем значущості, а в порядку сприйняття вихователя дітьми.

2.  Уміння вихователя взаємодіяти з вихованцями, їх бать­ками і колегами:

а) психолого-педагогічні — аналітичні, проективні, конструк­тивні, організаційні, комунікативні;

б)  фахово-методичні - уміння навчати малювання, ліплення, конструювання, організовувати різні види діяльності в дошкі­льному закладі тощо;

в)  спеціальні - малювати, співати тощо;

г)  творчі - генерувати нестандартні ідеї, використовувати спеці­альні прийоми та алгоритми технології творчості, теорію роз­в'язання винахідницьких завдань у процесі розв'язання про­фесійних завдань, організовувати творчу діяльність вихован­ців тощо.

3. Уміння самовдосконалювати педагогічну техніку:

а)  аналітичні - аналізувати та оцінювати рівень сформованості своєї педагогічної техніки, установлювати причини недостат­ньої сформованості тих чи інших умінь;

б)  проективно-конструктивні - уміння поставити мету, розроби­ти план або програму вдосконалення педагогічних умінь, ві­дібрати ефективні методи та засоби, адаптувати їх до індиві­дуальних можливостей і потреб;

в)  гностичні - здійснювати цілеспрямований пошук необхідної інформації щодо поновлення знань про певне вміння та ефек­тивні способи його вдосконалення;

г)  спонукально-організаційні - організувати реалізацію створе­ної програми чи плану вдосконалення своїх умінь, мобілізуючи при цьому свою волю, увагу.

Усі три групи умінь педагогічної техніки тісно взаємопов'я­зані. Якщо перша група є своєрідною основою для успішної реа­лізації умінь другої групи, то уміння самовдосконалюватися - головна умова, яка забезпечує високий рівень розвитку і функціонування умінь першої та другої груп. Структура вмінь ви­хователя дошкільного закладу наведена в таблиця.

Таблиця  Структура педагогічної техніки вихователя ДНЗ

№ за п/п	1 група	2 група	3 група
1	Уміння самопрезентації педагога	Уміння взаємодіяти з вихованцями, їх батьками, колегами	Уміння самовдоско­налювати педаго­гічну техніку
2	Уміння створювати естетично-привабливий зовнішній вигляд	Психолого-педагогічні уміння	Аналітичні
3	Уміння психотехніки	Фахово-методичні уміння	Проективно-конструктивні
4	Уміння невербальної взаємодії	Спеціальні уміння	Гностичні
5	Уміння вербальної взаємодії	Творчі уміння	Організаційно-спонукальні

Звичайно, поділ педагогічної техніки на групи є досить умов­ним, оскільки вона являє собою цілісну систему, а вміння вихо­вателя, тісно переплітаючись, виявляються в комплексі, несучи на собі відбиток його індивідуальності.

Уміння кожної групи потребують ширшої характеристики. Практика роботи у вищому навчальному закладі показує, що во­лодіння уміннями першої групи педагогічної техніки викликає найбільші труднощі у студентів під час практики в дошкільному закладі та у вихователів-початківців. Тому в процесі підготовки майбутніх фахівців дошкільного виховання цим умінням слід приділити особливу увагу.

Уміння створювати естетично-виразний і привабливий зовнішній вигляд

Характеристика умінь самопрезентації вихователя дошкільно­го навчального закладу. За даними відомого вітчизняного спеці­аліста В.М. Панфьорова, 85% людей складають своє перше вра­ження на основі оцінки зовнішності. Отже, зовнішній вигляд є своєрідною візитною карткою людини, а для педагога він - важ­лива складова його культури і вихованості. Це джерело найрізноманітнішої інформації про рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного розвитку та інших особистісних особливо­стей, наочний вияв ставлення до себе й інших. Зовнішність - це і засіб самоствердження в певному мікросередовищі (згадаймо, як виглядають панки, металісти, байкери, емо). Важливими вираз­никами зовнішності людини є постава, зачіска, одяг, взуття, при­краси, макіяж, парфуми.

Красива струнка постава не тільки приваблює вихованців, але й свідчить про впевненість педагога у своїх словах і вчинках, не­байдуже ставлення до своєї зовнішності й здоров'я.

У зовнішності вихователя велику роль відіграє доглянутість, адекватність, помірність, загальна гігієна, стиль і стан одягу, взут­тя, зачіска, уміння користуватися косметикою та добирати при­краси і дрібні деталі костюму.

Отже, доглянутість - це обов'язкове дотримання правил осо­бистої гігієни, догляд за тілом, одягом, взуттям.

До обов'язкового дотримання правил особистої гігієни нале­жать: щоденний душ; використання дезодоранту без яскраво ви­раженого запаху; догляд за порожниною рота (особливо після їжі); щоденний догляд за волоссям; догляд за руками і нігтями; догляд за ногами.

Волосся, зачіска. Волосся завжди має бути чистим, догляну­тим. Волосся нижче за плечі має бути зібраним. Воно має бути максимально природного кольору, зачіска - не екстремальною. Зачіска несе в собі неповторні риси індивідуальності людини, від­биток її смаків і поглядів, допомагає приховати чи виявити особ­ливості будови обличчя, відображає ознаки статі, віку, расові й національні риси. Підкреслюючи індивідуальність педагога, гар­монуючи з одягом і макіяжем, зачіска повинна не заважати, а до­помагати йому в професійній діяльності.

Одяг реалізує утилітарні та інформаційні функції, а також за­довольняє низку вищих потреб людини - у самоствердженні, са­мовираженні, творчості, тому є важливим елементом у сприйнятті людини людиною і слугує могутнім засобом діагностики особис­тості, яка його носить. Майбутні вихователі повинні пам'ятати, що діти інтуїтивно тягнуться до привабливо одягнених людей, посміхаються їм. Хлопчики в ранньому віці здатні закохатися в дівчину за красиве платтячко. Дівчаткам приносить задоволення розглядання красивого одягу дорослих людей найближчого ото­чення, сприйняття його на дотик. Вибіркове ставлення; до мами­ного вбрання зафіксоване в дітей у віці 10-11 місяців, а в деяких випадках навіть і раніше.

Психологія стверджує, що гарно одягатися — це, передусім, грамотно керувати спілкуванням. І справді, одяг допомагає роз­гортатися спілкуванню відповідно до ролі, на яку претендує лю­дина. Він уможливлює досягнення соціального комфорту в при­йнятті й визнанні іншими людьми. А це дуже важливо для вихо­вателя на перших етапах налагодження контактів з вихованця­ми, їх батьками та колегами. Дослідники «мови одягу» ~~ сестри Соріни - зазначають, що одяг завжди несе відбиток особистості, при цьому він виражає одночасно і «реальне Я» (максимально правдива уява людини про себе, своє місце в соціумі, індивідуаль­но-психологічні особливості), і «дзеркальне Я» (роблячи поправ­ку на сприйняття і розуміння нас іншими), і наближає нас до «іде­ального Я» (якими б ми хотіли стати). Крім цього, одяг відобра­жає і деякі особливості нашого несвідомого, наприклад, психоло­гічного захисту.

У виборі одягу необхідно брати до уваги не тільки особливості зовнішності, але й темпераменту, стилю життя, конкретної ситу­ації, тих, з ким доведеться спілкуватися. Для повсякденної про­фесійної діяльності вихователя не схвалюється вечірнє, дуже яскраве, відкрите, прозоре, крикливе вбрання, а також спортив­ний одяг. Деталі одягу мають поєднуватися за кольором, струк­турою тканини і стилем, а та^ож відповідати сучасним тенденці­ям моди. У всьому повинна відчуватися помірність і естетичний смак. Одяг має підходити за розміром. Костюм може бути не з однієї тканини, але має ідеально поєднуватися за всіма парамет­рами. Він повинен бути сезонним. Оптимальна довжина спідниці - до середини коліна (± 10 см). Брюки повинні закривати туфлі/ черевики на 2-3 см. Дуже довгі або короткі брюки, а також бриджі не бажані. Довжина рукава має бути комфортною і функціональ­ною. Допускається короткий рукав, але не припускається його повна відсутність. Загалом довжина одягу має бути комфортною, закривати голі частини тіла (особливо живіт і спину) й елементи нижньої білизни. Колготи, панчохи мають бути нейтрального ко­льору, чисті, без дефектів, без яскраво вираженого узору, а також без сітки або ажуру. їх слід одягати завжди, незалежно від пори року. Бажано надавати переваги натуральним тканинам. Допус­кається трикотаж. Не можна використовувати блискучі (з леліт­ками, пастками, блискучою обробкою, бісером, люрексом), іскристі тканини. Малюнок не повинен бути дуже яскравим. Будь-яких написів, фотографій, зображення людей і тварин варто уни­кати. Щодо кольорів, то не рекомендується надмірне використан­ня чорного кольору, а також дуже яскравих кольорів і білого. Мають переважати теплі та спокійні тони, а також усі відтінки сірого, коричневого, синього, бежевого.

Необхідно пам'ятати, що доповнення до одягу може або під­креслювати його елегантність і вишуканість, або псувати загаль­не враження. Майбутні вихователі мають знати, що яскраві або громіздкі прикраси, хоча й пасуватимуть до вашого костюму, але будуть відволікати увагу дітей, що створюватиме труднощі в про­цесі спілкування. Усі аксесуари повинні поєднуватися за кольо­ровою гамою, не бути яскравими, крикливими, мають відповіда­ти стилю працівника освітньої установи. Не варто одягати вдень дуже яскраві та масивні прикраси. Чоловікам не рекомендується носити каблучок (крім обручки), перснів, сережок, браслетів, ма­сивних ланцюжків.

Взуття, доповнюючи ансамбль зовнішності педагога, має від­повідати його смакам, бути зручним, не псувати ходу й поставу. Незалежно від пори року, у дошкільному закладі слід носити змін­не взуття. Не допускається спортивне, домашнє, масивне взуття, зношене, таке, що втратило форму, брудне взуття, з відкритим мисом, не зафіксоване на нозі (сабо). Взуття повинне бути зручним, чистим (без запаху), фасону, наближеного до класичного, що від­повідав стилю і кольору вашого одягу.

Макіяж - це нанесення косметики на обличчя. Розрізняють гігієнічну й декоративну косметику. Перша слугує для догляду за волоссям, обличчям, тілом; друга - для прикраси зовнішності. Вихователі повинні вміло користуватися декоративною космети­кою, підкреслюючи характерні риси свого обличчя, що допомага­ло б привертати до них увагу дітей. Надмірне застосування яскра­вої косметики свідчить про відсутність естетичного смаку, почут­тя міри, про неповагу до оточуючих і є невдалим прикладом для наслідування.

Головне у створенні привабливої, естетично виразної зовніш­ності педагога - знайти свій мікростиль, який би підкреслював індивідуальність, якомога повніше виражав внутрішній зміст, допомагав ефективно вирішувати навчально-виховні завдання, був адекватним, тобто відповідав стилю освітньої установи - до­шкільного закладу.

Уміння невербальної взаємодії вихователя

Зовнішність вихователя сприймається в єдності фізичних даних і мімічних, жестикуляційних, пантомімічних особливостей, які надають особливу експресію, тобто виразність, обличчю і всій фі­гурі. Загалом враження від зовнішності людини залежить від того, як вона ходить, стоїть, сідає, від характерних поз і жестів. Тому важливим вмінням вихователя є вміння користуватися неверба­льными засобами спілкування.

Психологами встановлено, що 60-80% інформації переда­ється за допомогою невербальних засобів вираження і тільки 20-40% - за допомогою вербальних. Так, Альберт Мейерабіан установив, що передача інформації відбувається вербальними засобами (тільки слів) на 7%, звуковими засобами (у тому числі тон голосу, інтонація звука) на 38% і невербальними засобами на 55% . У сукупності міміка, пантоміміка, жести, візуальний контакт, розташування щодо партнера, з яким спілкуєшся, утворюють так звану «мову тіла» (Піз Алан). Особливістю цієї мови є те, що її прояв зумовлений імпульсами нашої підсвідо­мості, причому підробити ці імпульси практично неможливо. Саме це дозволяє нам довіряти невербальному спілкуванню бі­льше, ніж звичайному, вербальному. Майбутнім вихователям необхідно знати й досконало володіти невербальними засобами комунікації.

К.О. Альбуханова розрізняє такі функції, які виконує невер­бальна комунікація:

1)  доповнення мовлення;

2)  заміна мовлення;

3)  репрезентація емоційних станів партнерів у спілкуванні.

До невербальних засобів спілкування належать: кінесика (оптико-кінетична система), праксеміка й контакт очима.

Кінесика вивчає зовнішні вияви людських почуттів та емоцій, в основі яких лежить загальна моторика різних частин тіла. її складовими є міміка, жестика, пантоміміка, праксеміка.

Міміка - це рухи м'язів обличчя, які відображають внутрі­шній емоційний стан людини. Основне інформативне навантажен­ня несуть очі, брови й губи. Часто вираз обличчя вихователя на­багато красномовніший за його слова, яких просто не вистачає в певній ситуації або вони навіть не потрібні. Діти, як ніхто, безпо­милково зчитують інформацію з обличчя, правильно розуміють жести чи позу педагога. Про це яскраво свідчать дитячі малюнки. Дітям старшого дошкільного віку було запропоновано намалюва­ти добру і злу виховательку. Зображуючи добру виховательку, діти малювали нормальних розмірів очі, з широко розкритими очима, брови у спокійному стані, посмішку. У злої ж виховательки очі були або занадто великі, або замалі, брови зведені на переніссі, рот широко відкритий. На деяких малюнках замість рота була дірка в аркуші, а одна дитина намалювала навіть звірині ікла. Досить красномовною була поза зображеної виховательки, її руки, зачіска тощо. Аналіз дитячих малюнків ще раз доводить необхід­ність досконалого володіння мімікою, уміння керувати своїм емо­ційним станом. .

Жестика доповнює спілкування гамою рухів окремих частин тіла людини. Існує така класифікація жестів.

-     жести-ілюстратори - жести повідомлення, указівники, які образно зображають зміст інформації, що повідомляється; жести-регулятори - жести, які виражають ставлення до кого-небудь або чого-небудь;

-    жести-емблеми - своєрідні замінники слів чи фраз у спілку­ванні;

жести-адаптори - специфічні рухи рук людини, які відобра­жають її звички;

-    жести-афектори - жести, які виражають певні емоції люди­ни, наприклад, упевненість, сумнів, напругу, готовність тощо.

Жести можуть бути закритими і відкритими, а також видо­зміненими, завуальованими. Завуальовані жести трапляються в дорослих, тому мову їх тіла читати набагато важче, ніж невербальні засоби дітей.

Пантоміміка відображає моторику всього тіла: позу, поста­ву, ходу, нахили. Ці динамічні позиції характеризують різнома­нітні психологічні стани людини, а також готовність і неготовність, бажаність і небажаність спілкування. Так, дитина, яка від­чуває свою провину, іде з низько опущеною головою, сутулячись, невпевненою ходою, щоб здаватися ще меншою і уникнути пока­рання. За позами, поставами, розташуванням комунікантів мож­на сказати, наскільки є конгруентним спілкування, і визначити роль кожного з учасників комунікативного акту.

Праксеміка займається нормами просторової, часової органі­зації спілкування. її суть полягає в тому, що час і простір несуть смислове навантаження в спілкуванні. Праксеміка висуває такі орієнтири:

1)  загальне розташування тіла (залежно від статі);

2)  кут орієнтації партнерів;

3)  тілесна дистанція, що визначається рукою;

4)  тілесний контакт залежно від форми та інтенсивності;

5)  обмін поглядами;

6)  відчуття теплоти;

7)  нюхові сприйняття;

8)  сила голосу.

Засновник праксеміки Е. Холл, вивчаючи норми наближення партнерів, виділив 4 зони міжособистісного простору: інтимну (0-45 см), персональну (45-120 см), соціальну (120-400 см) і публіч­ну (400-750 см).

Такесика - спілкування з допомогою дотику. Зв'язок між до­тиком та емоційним станом людини психологи називають кіне­стетичним якорем. Через дотик можна викликати як гарний, так і поганий настрій у співрозмовника. Значення дотику в житті людини залежить від віку. Доторкуючись до дитини раннього чи дошкільного віку, дорослий засвідчує свою любов, виявляє схва­лення, підтримку, «заряджає» її позитивним настроєм, гарною енергетикою. Ось чому так важливо доторкатися до малюка після покарання. Він має переконатися, що гарне ставлення дорослого до нього не втрачено, що мама, тато чи вихователь більше на ньо­го не ображаються і не стали любити його менше.

Підлітків же дратують дотики дорослих. Адже вони прагнуть незалежності, намагаючись при цьому позбутися «телячих пес­тощів» як символу дитинства. Проте це не означає, що підліткам абсолютно не потрібна підтримка мами чи тата через дотики. Та-кесику у спілкуванні з підлітками можна використовувати тіль­ки тоді, коли вони самі перші зроблять крок назустріч дорослому - пригорнуться, обнімуть, погладять по руці.

У світі дорослих дотик близьких знову є бажаним. Особливе значення він набуває для людей похилого віку, які через такий вияв близькості й уваги краще відчувають свою необхідність, зна­чущість, частково втрачені з виходом на пенсію.

Як би по-різному не реагували люди різного віку на дотик, є кілька загальних правил використання такесики:

-    не варто доторкатися до співрозмовника, якщо він у поганому настрої чи обговорюється, неприємне для нього питання;

. - оскільки дотик пов'язаний з проникненням у чужий життє­вий простір, інтимну зону, слід пам'ятати що особливо боліс­но люди реагують на надмірно-фамільярні рухи: поплескуван­ня по плечу, щоці тощо, - такі дії дорослими сприймаються як нетактовність;

-    помітивши позитивні емоції співрозмовника, коли він пере­буває в хорошому настрої чи згадує про щось приємне, своїм дотиком (чітко до одного й того ж місця - наприклад до руки) можна зафіксувати, повторивши дотик у кінці розмови, гарне ставлення партнера до нас після бесіди.

У педагогічному спілкуванні велике значення має погляд. Під час візуального спілкування використовується спеціальна знако­ва система - «контакт очима». Його характеристиками є частота обміну поглядами, спрямованість і довгота, динаміка й статика та інші рухи очей. Контакт очима доповнює вербальну комуніка­цію, він повідомляє про готовність продовжити чи припинити її, сприяє розкриттю внутрішнього стану чи, навпаки, приховує його. Вихователь, уміло користуючись поглядом, може стимулю­вати бажані дії вихованців або спинити негативні. Завдяки візуа­льному контакту педагог може отримати інформацію про психіч­ний стан своїх вихованців, про те, наскільки цікавим для них є матеріал, який він подає, подивитися на реакцію дитини. Крім цього, погляд має велике значення для жесту, адже один і той са­мий жест може означати абсолютно протилежне в поєднанні з рі­зними поглядами.

Уміння психотехніки вихователя

Важливою складовою педагогічної техніки вихователя є психо­техніка. Термін «психотехніка» запропонований американським ученим Д. Вюнстёрном та у 1903 році німецьким психологом В. Штерном як синонім «індустріальної психології», або «психо­логії техніки». Першим дослідником психотехніки став професор Гарвардського університету Гуго Мюнстерберг на початку XX сто­ліття. Сучасна українська дослідниця З.С. Карпенко під понят­тям «психотехніка» розуміє комплекс умінь щодо здійснення пси­хологічної діагностики, корекції і розвитку пізнавальних та емо­ційно-вольових якостей особистості. Психологічний словник 1996 року пропонує таке визначення: «Психотехніка - напрям у психології, що розробляє питання застосування знань про психі­ку людини до розв'язання практичних завдань». Іншими слова­ми, психотехніка передбачає використання досягнень психологі­чної науки в різних галузях людської діяльності. У театральній педагогіці термін «психотехніка» вживав К.С. Станіславський. На його думку, основною метою психотехніки є підведення актора до такого самопочуття, за якого в ньому зароджується підсвідо­мий творчий процес органічної природи.

Виділяють такі складові психотехніки вихователя дошкіль­ного закладу:

1)  аналіз і керівництво психофізичним станом свого організму;

2)  розуміння психічного стану вихованців;

3)  уміння адекватно виявляти свої почуття;

4)  уміння визначати логічну послідовність дій та обирати темп своєї діяльності.

Аналіз психофізичного стану свого організму і керівництво ним передбачають передусім зняття зайвої м'язової напруги і на­буття м'язової свободи, необхідної для створення робочого само­почуття. Робоче самопочуття є результатом настроювання на майбутню діяльність.

Психологічне налаштування на майбутню діяльність - це ство­рення такого оптимального психофізичного стану педагога, який забезпечує успішне виконання професійних функцій. Уміння ви­хователя регулювати свій психофізичний стан - запорука успіху у розв'язанні навчально-виховних завдань, показник його

професіоналізму. До умінь саморегуляції відносять уміння зніма­ти м'язові затискачі і створювати робоче самопочуття.

М'язовий затискач - це відчуття надмірної напруги в певній частині тіла людини, яке супроводжується великим хвилюван­ням. За словами акторів, м'язовий затискач виникає тоді, коли фізичне «Я» бере верх над психічним, а останнє гальмується. К.С. Станіславський рекомендував розвивати в собі звичку до зві­льнення тіла від зайвої напруги, адже це усуває одну з істотних перешкод на шляху творчої діяльності і дає можливість користу­ватися мускульною енергією наших органів лише в міру необхід­ності і відповідно до наших творчих завдань.

Робоче самопочуття виникає на основі психологічної установ­ки педагога в момент його взаємодії з вихованцями і безпосередньо опирається на їх самопочуття. Воно можливе за умови наявності м'я­зової свободи - доцільного розподілу м'язової енергії. За визначенням В.Ц. Абрамяна, м'язова свобода - «це правильний розподіл м'я­зового напруження, яке створює оптимальні умови для включення всього рухового апарату в дію згідно з головним законом пластики »¹. У свою чергу, закон пластики вимагає точної міри м'язових зусиль для кожного руху й для кожного положення тіла в просторі.

Поняття «м'язова свобода» не можна ототожнювати з понят­тям «релаксація», оскільки релаксація - це повне штучне роз­слаблення організму. Вона передбачає відсутність будь-якої на­пруги і зусиль. А такий стан організму не може забезпечити про­дуктивної діяльності. Отже, релаксація використовується з ме­тою звільнення від зайвої нервової напруги й збереження енергії для важливих справ.

Аналізуючи праці видатних психіатрів Англії та Америки Дж. Е. Хедфілда, А.А. Брілла і результати своїх спостережень, Дейл Карнегі дійшов висновку, що людину втомлюють негативні емоції й нервова напруга. А позбавитися її можна через розслаб­лення. Розслаблятися слід протягом усього робочого дня. Здат­ність розслаблятися повинна стати звичкою. «Напруга - це звич­ка, так зазначав Д. Карнегі, - здатність розслаблятися - це звич­ка. Шкідливих звичок можна позбутися, а хороших звичок мож­на набути»². Він зауважував, що релаксація починається переду­сім з м'язів і аж ніяк не з мозку чи нервів.

Існує ряд методів психофізичної саморегуляції, серед яких аутогенне тренування, самонавіювання, музикотерапія, бібліотерапія, імітаційна гра, сміхотерапія.

Аутогенне тренування - (від грецького «аутос» — сам і «генос» - рід, народження) тренування, яке породжує зміни в само­почутті людини. Це психотерапевтичний метод, що ґрунтується на самонавіюванні й саморегуляції. У процесі аутогенного тре­нування людина спочатку оволодіває тими функціями, які не під­давалися свідомій регуляції (теплові відчуття, частота серцебит­тя тощо), а вже потім «з тилу» веде наступ на свої переживання, позбавляючи їх підтримки організму. Існує багато різновидів цього методу. Уперше ж система вправ аутотренінгу була розро­блена німецьким психотерапевтом І.Г. Шульцем у 1932 році. Згі­дно з його методикою, тренування починається з контролю і ре­гуляції тонусу мімічної і скелетної мускулатури. І.Г. Шульц уста­новив, що розслаблення й зниження тонусу скелетної мускула­тури супроводжується суб'єктивним відчуттям важкості і теп­ла. В аутогенному тренуванні вони ідуть у зворотному напрямі -шляхом самонавіювання відчуттів важкості і тепла в різних ча­стинах тіла досягають максимального розслаблення, зняття м'я­зових затискачів. Аутотренінг складається з двох сходинок: пе­рша - релаксація, покликана боротися з функціональними змі­нами в центральній нервовій системі; друга — спрямована на вве­дення людини в деякий блаженно-споглядальний стан (на прак­тиці вона майже не використовується). Але перша сходинка аутотренінгу корисна тим, що, засвоївши формули «тепла» і «важкості», людина може використовувати їх для мобілізації своїх фізичних і духовних сил.

У процесі самонавіювання людина створює образ думки стану чи властивостей особистості і сама вводить цей образ у свою пси­хіку. В основі цього методу лежить слово. Провідну роль відіграє зміст сказаних фраз. Аргументація в цьому випадку не потрібна. Формули-фрази, що вибираються, є короткими й чіткими. На ду­мку К.С. Станіславського, вирішальну роль у самонавіюванні ві­діграє дієслово, яке містить у собі імпульс поведінки, наприклад: «Я зможу», «Я зроблю».

Займаючись вивченням проблеми саморегуляції психічних станів людини, Г.Ш. Габдреєва до основних її засобів відносить: бібліотерапію, трудотерапію, музикотерапію та імітаційну гру і дає їм таку характеристику.

Бібліотерапія - засіб керування психічним станом людини шляхом читання художньої літератури.

Трудотерапія - засіб керування психічним станом людини за допомогою включення в активну трудову діяльність.

Суть імітаційної гри у програванні суб'єктом ролі такої лю­дини, якою йому хотілося б бути.

Музикотерапія - керування психічним станом людини за до­помогою музики. Музика, виступаючи ритмічним подразником, є дієвим засобом відволікання людини від неприємних думок, за­собом заспокоєння й боротьби з перевтомою. Музика може зада­вати певний ритм перед початком роботи і в її процесі, а також налаштовує людину на глибокий відпочинок під час перерви.

Сміхотерапія - найбільш доступний метод. Виявляється, що сміх спричиняє не дуже різкий, але досить глибокий струс всього організму, що призводить до розслаблення м 'язів і знімає напругу. Відбувається звільнення організму від гормону стресу - адреналі­ну. Певна доза сміху може забезпечити хороше самопочуття, проте його «передозування» спричиняє втрату емоційної рівноваги.

Ще на один, досить простий, спосіб саморегуляції вказують лікарі. Вони радять у стресових ситуаціях рідше дихати. Це ви­кликає гіпоксію, унаслідок чого в організмі людини починають утворюватися гормони, які «борються» зі стресом.

Щоб правильно розуміти свій психофізичний стан і керувати ним, педагог повинен володіти рефлексією. Рефлексія, як і вмін­ня соціальної перцепції, базується на увазі, уяві й пам'яті педаго­га - так званих «трьох китах» акторської і педагогічної психоте­хніки. Соціальна перцепція - це уміння «зчитувати» невербальну інформацію своїх вихованців. Ця інформація дає можливість зрозуміти психічний стан дітей і відповідно до нього будувати процес спілкування. А.С. Макаренко так говорив про необхідність володіння педагогом цим умінням: «Потрібно вміти читати на людському обличчі, на обличчі дитини... нічого хитрого, нічого містичного нема в тому, щоб по обличчю дізнаватися про деякі ознаки душевних рухів » Думку про важливість уміння пильно придивлятися до вихо­ванців, правильно їх розуміти і на цій основі будувати доцільні взаємовідносини висловлювала і С.Ф. Русова: «Треба якнайкра­ще придивитися, пізнати душевний стан дитини, розібратись у тому, що вабить дитину і від чого її відвертає. Треба пестливо ви­кликати її довір'я, щоб у стосунках між педагогом і дитиною не було страху. Треба завжди спостерігати за дитиною, що їй подо­бається, як ставиться дитина до чогось »'.

Вихователеві не можна обмежувати психотехніку рамками свого «Я». Педагогічна психотехніка ставить завдання передусім орієнтуватись у психічному світі своїх вихованців, оцінювати їх психічний стан у конкретних ситуаціях і в конкретний момент. І лише залежно від цього психічного стану можлива й необхідна конкретна психічна діяльність самого вихователя.

Крім уміння аналізувати свій психофізичний стан і керувати ним, вихователь повинен досконало володіти своїми емоціями. Емоції (франц. emotion - хвилювання, лат. emowere - вражаю, хвилюю) - реакції людини і тварин на вплив внутрішніх і зовніш­ніх подразників, які мають яскраво виражене суб'єктивне забар­влення й охоплюють усі різновиди чуттєвості й переживань. Емоції пов'язані із задоволенням (позитивні емоції) або незадово­ленням (негативні емоції) різних потреб організму.

Емоції, як правило, є виразниками наших почуттів. Так, психо­логія розглядає почуття як диференційовані усталені емоції, які ви­никають на ґрунті вищих соціальних потреб людини. Відповідно до цього виділяються почуття інтелектуальні, моральнісні, естетичні. У філософській літературі дається таке визначення поняття почут­тів: «Почуття - це особливий різновид емоційних переживань, які мають виразний предметний характер і відрізняються порівняною усталеністю. У цьому розумінні почуття пов 'язані з уявленнями або ідеєю про певний об'єкт - конкретний чи узагальнений»².

Проте наші емоції не завжди відповідають нашим справжнім почуттям. Діти дошкільного віку дуже чутливі, сприйнятливі, легко переймаються тим настроєм, з яким до них прийшов вихо­ватель. Тому педагог не має права ходити набундюченим, незадоволеним, роздратованим, виплескувати свої негативні емоції на колег і вихованців. У будь-яких ситуаціях він повинен володіти собою, тобто всі негаразди залишати за порогом дошкільного за­кладу. Спілкуючись з дітьми, необхідно помірно виявляти свої емоції, ураховуючи особливості своєї індивідуальності і пам'ята­ючи про приклад, який вихователь подає вихованцям. В основі самовладання людини лежать сила і врівноваженість нервово-пси­хічних процесів як кращі властивості педагога. Звичайно, серед педагогів трапляються люди із слабкими і неврівноваженими нервово-психічними процесами, що призводить до швидкої втом­люваності, частих афективних станів, дратівливості, нетактов­ності. Усе це негативно впливає на навчально-виховний процес у дошкільному закладі, Тому таким людям просто необхідно тре­нувати свою психотехніку.

Ще одна важлива складова психотехніки педагога - це уміння визначати  послідовність дій та вибирати темп своєї діяльності. Це вміння вихователя залежить від індивідуальних особливостей нервової системи, зокрема від рухливості нервових процесів, а також від досвіду роботи й рівня педагогічної майстер­ності в цілому. У процесі професійної діяльності в кожного педаго­га складається свій індивідуальний темп роботи. Для того, щоб знайти цей оптимальний темп, необхідні час, досвід безпосередньо­го спілкування з дитячим колективом. Темп діяльності виховате­ля відповідає не тільки його індивідуальним особливостям, але й особливостям дітей, з якими він працює, у педагогічній ситуації.

Уміння вербальної взаємодії

Ще одна складова педагогічної техніки - уміння вербальної взає­модії. До них ми відносимо володіння технікою мовлення та ко­мунікативними якостями мовлення. Розрізняють мову - засіб спілкування, засіб обміну інформацією та мовлення - процес ви­користання цього засобу, тобто функціонування мови. Мова живе в мовленні, усному й писемному. Мовлення без мови неможливе. Мовлення педагога може бути бездоганним щодо граматики, ви­мови, наголошування слів і одночасно безпорадним, незв'язним, неекономним, нудним і навіть нестерпним. У мовленні живе не тільки сама мова, а й людина, яка мислить, почуває, радіє. Діти помічають не тільки особливості зовнішнього вигляду й поведін­ки педагога, але й те, як він говорить. В.О. Сухомлинський зазна­чав: «Слово вчителя - нічим не замінний інструмент упливу на душу вихованця. Мистецтво виховання передбачає, передусім, ми­стецтво говорити, звертатися до людського серця»^.

Монотонна мова, як і надто гучна, стомлює дітей, швидкий темпоритм не дозволяє вникнути в суть сказаного, знищує інтерес до почутого, неправильна інтонація насторожує. Обов'язковою передумовою ефективності професійного мовлення педагога є володіння його технікою. Для того, щоб правильно користувати­ся мовою як засобом спілкування з вихованцями, засобом їх на­вчання і виховання, вихователь повинен оволодіти комплексом навичок у мовленнєвому диханні, голосоутворенні та дикції - складовими техніки мовлення.

Під технікою мовлення розуміють сукупність умінь і нави­чок, з допомогою яких реалізується мова в конкретній ситуації спілкування.

Оволодіння навичками правильного дихання важливе не тіль­ки для вільного користування своїм голосом, його виразного зву­чання, але й для збереження голосових зв'язок від перевтоми, попередження хрипоти, зриву голосу.

Дихання - це періодично повторювані акти: вдих, видих, пау­за. Воно слугує енергетичною базою мовлення. Розрізняють вер­хнє дихання, грудне, діафрагмальне, діафрагмально-реберне або ж довільне і мимовільне.

Діафрагмально - реберне дихання є основою мовного дихання. Неправильне дихання затрудняє процес мовлення, і людина шви­дко стомлюється.

Голос утворюється в результаті змикання і розмикання голо­сових зв'язок під тиском повітря, яке видихається. Він стає чут­ним завдяки резонаторам - грудна клітина, піднебіння, порож­нина носа, ротова порожнина, кістки обличчя, лобна пазуха. Зву­чання голосу - результат складної психофізіологічної діяльності, яка спрямовується інтелектом, емоціями і волею людини, що го­ворить. Для вмілого користування голосом вихователеві слід зна­ти його основні характеристики; силу, політність, гнучкість, ру­хливість, діапазон, мелодику, тембр.

Сила голосу - це його звучність, повноцінність, уміння ним керувати: давати його тихо, середньо, голосно, уміло робити пе­реходи від голосного звучання до тихого й навпаки. Сила голосу прямо пропорційна величині тиску повітря, яке ми видихаємо на голосову щілину. Силою голосу як засобом впливу на вихованців треба користуватися дуже обережно. Зауваження, розпоряджен­ня, указівки, зроблені слабим голосом, залишаються поза увагою дітей, але й крик не дає бажаних результатів. В.О. Сухомлинський застерігав: «Крик - це найвірніша ознака відсутності культу­ри людських відносин. Крик учителя приголомшує, глушить ди­тину... Крик учителя заглушає, притупляє голос дитячої совісті».

Політність - здатність голосу летіти вдаль.

Гнучкість — особливість, завдяки якій голос легко змінюєть­ся, підпорядковуючись змісту, аудиторії, переходячи від високих до середніх чи низьких звуків.

Мелодика (рухливість) — відхилення голосу від основного тону вверх/ вниз за певними законами.

Діапазон- об'єм голосу. Його межі визначаються найвищим і найнижчим тоном.

Тембр - забарвлення звуку, його м'якість, теплота, індивідуа­льність. Крім головного тону, ми чуємо кілька додаткових тонів - обертонів, які залежать від будови артикуляційного апарату - гортані й носової порожнини. Саме цими обертонами і створюєть­ся індивідуальний тембр та чистота звучання голосу людини.

Дикція - це ясність і чіткість у вимові слів, складів, звуків. Вона залежить від роботи всього мовного апарату. Для педаго­га чітка дикція - професійна необхідність. Нечіткість вимови, заїкання абсолютно неприпустимі в роботі вихователя дитячо­го садка, адже діти наслідуватимуть його мовлення. Крім цьо­го, буде ускладнений процес сприйняття і розуміння дитиною педагога. Недоліки у звучанні бувають органічного й неоргані­чного походження. Перші виправляються з допомогою хірур­гічного втручання, а другі — у процесі виконання вправ, арти­куляційної гімнастики.

Темпоритм - швидкість у цілому і довгота звучання окремих складів, слів, тривалість пауз у поєднанні з ритмічною організо­ваністю і розміреністю мови. К.С. Станіславський був перекона­ний, що темпоритм є найближчим другом і співробітником почут­тя, оскільки він -  найбезпосередніший, іноді ж майже механіч­ний збудник емоційної пам'яті.

Темп є засобом художньої виразності мовлення. Використан­ня різноманітних відтінків темпу мовлення надає йому особливої динаміки, жвавості, багатства виразного звучання. Якщо мовлен­ня педагога матиме один і той самий незмінний темп, воно зблід­не й не буде ефективно впливати на вихованців. Темп мовлення залежить від індивідуальності вихователя, від характеру худож­нього твору чи повідомлення, яке треба донести до дітей. Щоб сло­ва педагога доходили до розуму й серця вихованців, недостатньо чітко й правильно їх вимовляти, слід уміло користуватися різно­манітними виправданими відтінками темпу. Урахування цих складових мовлення і регулярні заняття з його вдосконалення сприятиме тому, що мовлення педагога красивим, мелодійним, чарівним, привабливим.

До комунікативних якостей мовлення, якими необхідно володіти вихователеві дитячого садка, ми відносимо правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність та пестли­вість.

Чітке визначення цих мовленнєвих якостей подано Г.М. Сагач.

Правильність - володіння нормами літературної мови (орфо­епічними, орфографічними, граматичними, лексичними).

Виразність - така комунікативна якість, завдяки якій здійс­нюється вплив на емоції, почуття аудиторії.

Ясність - така комунікативна якість, що забезпечує адекват­не розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від спів­розмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Точність - комунікативна якість мовлення, що виявляєть­ся у використанні слів у повній відповідності до їх мовного зна­чення.

Стислість - така комунікативна якість мовлення, що вияв­ляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує уміння говорити суттєво.

Доцільність - організація мовних засобів, що зумовлює від­повідність мовлення цілям та умовам спілкування.

Пестливість, за визначенням І.О. Луценко, - це така кому­нікативна якість мовлення, що виявляється у використанні педа­гогом лагідних звертань до дитини, уживання слів з пестливо-зме­ншувальними суфіксами.

Перша група умінь педагогічної техніки вихователя є основою для успішного функціонування умінь другої групи - психолого-педагогічних, фахово-методичних, спеціальних, творчих. Саме ця група вмінь визначає специфіку педагогічної техніки вихователя дошкільного закладу, робить її відмінною від техніки вчителя.

2 питання

Щодо фахової підготовки, то вона має дати садівниці широкі керівні принципи, знан­ня дитячої природи, які допоможуть їй оці­нювати ті або інші засоби виховання, виби­рати для малечі відповідну роботу, розумі­ти різну вдачу дітей, розбиратися в тих або інших методах навчання і виховання...

Софія Русова

Психолого-педагогічні уміння вихователя

Психолого-педагогічні вміння є найбільш узагальненими. Вони стосуються всієї педагогічної діяльності вихователя, забезпечую­чи виконання всіх трудових функцій. Це вміння аналітичні, про­ективні, конструктивні, організаційні, комунікативні; уміння, необхідні для здійснення контролю за перебігом навчально-вихо­вного процесу та його регулювання; уміння оцінювати отримані результати і визначати нові педагогічні завдання.

До аналітичних слід віднести уміння:

-     спостерігати, аналізувати й оцінювати рівень розвитку, вихо­ваності та навченості кожної дитини;

-     аналізувати конкретні педагогічні ситуації, оцінювати їх і вра­ховувати в організації активного педагогічного впливу;

-     аналізувати й оцінювати педагогічні явища, причини, умови і характер їх виникнення та розвитку (наприклад, виявлення негативних проявів у дітей, таких, як агресія, примхливість, упертість, недисциплінованість, надмірна збудливість);

-     аналізувати діяльність своїх колег, помічаючи позитивні й не­гативні моменти в'їх роботі;

-     аналізувати свою власну педагогічну діяльність, виділяючи найбільш ефективні методи і прийоми в роботі, недоліки, про­махи, помилки з метою їх усунення та покращання якості на­вчально-виховного процесу;

-    аналізувати отримані результати в зіставленні з вихідними да­ними і поставленими педагогічними завданнями;

-     аналізувати природу досягнень і недоліків у професійній дія­льності, співвідносити свій досвід з педагогічною теорією;

-     на основі аналізу досягнутих результатів і з урахуванням су­часних вимог обґрунтовувати нові педагогічні завдання.

Проективні вміння охоплюють:

-    уміння проектувати результати педагогічних впливів та шля­хи їх здійснення;

-    уміння проектувати розвиток особистості кожної дитини й ко­лективу в цілому;

-    уміння прогнозувати результати навчання і виховання, мож­ливі труднощі в навчанні й вихованні окремих дітей;

-    уміння виділяти й конкретизувати педагогічні завдання, ви­значати умови їх розв'язання, планувати свою роботу, пов'я­зану з керівництвом різними видами діяльності;

-    уміння обґрунтовано вибирати найбільш ефективні засоби, ме­тоди й організаційні форми навчально-виховної роботи, оріє­нтуючись на особистість дитини, її можливості, бажання, по­треби.

Коло конструктивних умінь охоплює вміння:

-    аналізувати і вибирати навчально-виховний матеріал відпові­дно до мети навчання і виховання, ураховуючи рівень навче­ності й вихованості дітей;

-     здійснювати дидактичну переробку матеріалу, адаптуючи його до рівня розвитку вихованців;

-    ділити кожну дію на окремі операції, обґрунтовуючи значен­ня кожної;

-    найбільш раціонально розташовувати дітей під час певного виду діяльності;

-    розподіляти обов'язки під час спільної діяльності, ураховую­чи психологічні особливості, рівень розвитку та наявні вмін­ня дошкільників;

-    визначати логічну структуру організації занять й інших ре­жимних моментів.

До організаційних умінь належать такі:

-    уміння керувати поведінкою й активністю дітей, зацікавлю­вати й залучати вихованців до ігор, занять, трудових доручень, ураховуючи їх бажання;

-    уміння об'єднувати дітей у групи, ураховуючи їх симпатії, інтереси, рівень розвитку, індивідуальні особливості;

-    уміння швидко й компетентно розв'язувати педагогічні задачі, вибираючи найбільш ефективні засоби педагогічного впливу;

-    уміння застосовувати педагогічно доцільний різновид вимог, варіювати їх залежно від віку, індивідуальних особливостей дітей та конкретних педагогічних умов;

-    уміння чітко, доступно, лаконічно пояснювати дітям завдан­ня, правила, вимоги.

Комунікативні вміння також характеризуються неоднорід­ністю. Серед них необхідно виділити такі:

-    уміння враховувати під час спілкування вікові особливості дітей;

-    уміння ураховувати індивідуальні особливості, зокрема вид ре­презентативної системи - основного каналу світосприйняття людини;

-    уміння помічати, правильно розуміти невербальні сигнали співрозмовника і самому доречно користуватися ними;

-    уміння доцільно поєднувати вербальні й невербальні засоби спілкування, дотримуючись їх конгруентності (співпадіння того, що розповідається людиною (вербально) з тим, прощо «го­ворить» мова її тіла (невербально));

-    уміння врахувати емоційний стан співрозмовника, обставини, у яких відбувається спілкування;

-    уміння встановлювати педагогічно доцільні взаємостосунки з дітьми, їх батьками й колегами;

-    уміння знаходити контакт і правильний тон у спілкуванні з різними людьми в різноманітних обставинах;

-    уміння володіти фасцинацією й атракцією (фасцинація - сло­весний вплив на людей, за якого досягається мінімізація втра­ти інформації; атракція - візуально фіксоване емоційне ста­влення людини до кого-небудь або чого-небудь як прояв до ньо­го симпатії чи готовності спілкуватися).

Уміння, необхідні для здійснення контролю за перебігом на­вчально-виховного процесу та його регулювання:

-    бачити одночасно всіх дітей;

-    визначати за зовнішніми ознаками і вчинками вихованців змі­ни їх психологічного настрою, розуміти і пояснювати поведі­нку дітей у конкретних життєвих ситуаціях;

-    своєчасно і розумно змінювати педагогічні завдання з ураху­ванням відповідних реакцій дітей на педагогічні впливи і кон­кретних умов;

-    під час виконання дітьми завдань давати їм необхідні додат­кові вказівки і пояснення, уносити корективи в їхні дії;

-    регулювати взаємовідносини між дітьми, розбиратися в кон­фліктах і усувати їх;

-    ускладнювати вимоги і стимулювати хід діяльності, урахову­ючи успіхи і досягнення вихованців.

Уміння оцінювати отримані результати і визначати нові педа­гогічні завдання:

-    аналізувати отримані результати, порівнюючи їх з вихідними даними і поставленими педагогічними завданнями;

-    визначати ефективність застосовуваних прийомів, методів, за­собів навчально-виховної роботи;

-    аналізувати природу досягнень і недоліків у професійній пе­дагогічній діяльності;

-    співвідносити свій досвід з педагогічною теорією;

-    на основі аналізу досягнутих результатів висувати і обґрунто­вувати педагогічні завдання.

Базові поняття: педагогічна техніка, самопрезентація вихо­вателя, мікростиль педагога, уміння невербальної взаємодії, пси­хотехніка, уміння вербальної взаємодії, техніка мовлення, кому­нікативні якості мовлення.

Запитання для самоперевірки

1.  Що таке педагогічна техніка вихователя ДНЗ? Скільки груп фу­нкціонує у її структурі?

2.  Назвіть загальні особливості педагогічної техніки вихователя ДНЗ.

3.  Чому зовнішність людини вважається її візитною карткою?

4.  На які елементи зовнішності вихователеві слід звертати увагу?

5.  Що необхідно враховувати вихователеві, продумуючи свій мік-ростиль?

6.  Назвіть засоби невербальної взаємодії.

7.  Назвіть різновиди жестів.

8.  Як реагують на прояви такесики люди різного віку? Яке її зна­чення у спілкуванні з дошкільнятами?

9.  Назвіть характеристики і різновиди погляду людини. Якими ви­дами доцільно користуватися вихователеві під час професійного спілкування?

10.  Назвіть орієнтири праксеміки і зони міжособистісного простору.

11.  Назвіть основні уміння психотехніки вихователя.

12.  Що таке «м'язовий затискач», «м'язова свобода», «робоче само­почуття»?

13.  Назвіть способи психофізичної саморегуляції організму, якими може користуватися вихователь.

14.  Що таке техніка мовлення? Які компоненти входять до її струк­тури?

15.  Назвіть комунікативні якості мовлення вихователя.

Діловий стиль одягу є необхідним атрибутом успіху. Цей стиль негласний, але знати його правила зобов’язана не тільки бізнес-леді, але і кожна дівчина, яка прагне досягти чогось у своєму житті.

Діловий стиль одягу: вимоги

• Охайність: ви, ваш одяг і ваше взуття повинні бути чистими і акуратно виглядати;

• Нейтральність – класичні форми, приглушені кольори;

• Солідність і елегантність – ваш одяг повинен бути якісним і зобов’язан добре сидіти по фігурі;

• Зручність – ви повинні відчувати себе комфортно в одязі та взутті.

Пропонуємо розібрати детально кожен елемент одягу ділового стилю.

Діловий стиль одягу: білизна і панчохи

Нижня білизна має бути! Вона підбирається під колір одягу і при необхідності може коректувати фігуру. Нижня білизна не може бути поганого виду (пожовкла, розтягнута ) та якості (тільки натуральні тканини). Таким же невід’ємним елементом ділового стилю в одязі є і носіння колготок або панчох. Їх колір – тілесний (виняток – костюми сірого або синього кольору, маленьке чорне вечірнє плаття), зовнішній вигляд – бездоганний. І ніяких візерунків і сіточок!

Діловий стиль одягу: взуття, сумка та аксесуари

Взуття має бути зручним, якісним, класичного фасону і має підходити до сумочки. Кращий вибір – човники чорного кольору з каблуком не більше 8 см без прикрас. Про чистоту взуття навіть не говоримо – взуття повинне виглядати як нове.

Сумка ділової жінки може бути тільки з гладкої або лакової шкіри, класичний колір – чорний, форма – проста і пряма + відсутність будь-яких прикрас і декору. Замість сумки може бути присутнім папка або кейс.

Аксесуарів на вас повинно бути мінімум. Пояс у штани підбирають під колір взуття. У вашому гардеробі має бути шовкова хустка, колір якої збігається з базовим кольором основного одягу. Її можна носити і зі светром, і з піджаком, і з пальто, і як головний убір. Прикраси на діловій жінці завжди справжні, скромні, нечисленні, витримані в одному стилі (наприклад, сережки та кулон або сережки і кільце). Годинники – якісні, без зайвого декору.

Діловий стиль одягу: плаття

Сукня у діловому стилі – це плаття-футляр з коротким рукавом. Його поєднують з подовженим піджаком. На вечір можна одягти маленьке чорне плаття.

Діловий стиль одягу: костюм

У вашому гардеробі має бути кілька костюмів, гарної якості. Костюми ділової жінки можуть бути як брючними, так і спідничні. Їх класичні кольори – сірий, темно-синій, чорний, а склад тканини – чиста вовна (допускається не більше 15% синтетики). Піджак – однобортний, злегка приталений, з двома гудзиками. Довжина спідниці – до середини коліна або на долоню вище коліна, крій – класичний, обов’язкова наявність підкладки. Штани повинні добре сидіти і бути зручними.

Діловий стиль одягу: светр

Светр в діловому стилі одягу цілком може бути, але тільки не на ділових переговорах – лише в будні. Його носять з костюмом або спідницею. Светр повинен бути тонким з кашеміру, шовку або бавовни. Виріз – під горло.

Діловий стиль одягу: блузки

Класичний колір блузки – білий, але у звичайний день можна вибрати спокійні тони – оливкові, сірі, бежеві. У блузки повинен бути відповідний виріз і розмір.

Діловий стиль: верхній одяг

Пальто, хутряне пальто або плащ мають бути класичного крою, зобов’язані покривати спідницю (сукню), за фактурою і кольором підходити під основний гардероб. Шарф не повинен бути в’язаним – тільки з тканинни, фабричний. Головний убір повинен вам йти, поєднуватися з верхнім одягом і не повинен виділятися кольором і наявністю прикрас. Рукавички можуть бути тільки зі шкіри. Їх колір – чорний, але допускається і сірий або коричневий.

Сподіваємося, що ці правила допоможуть вам досягти бажаних цілей

ТЕМА: Уміння професійно-педагогічної взаємодії й самовдосконалення вихователя

Кількість годин: 2

Курс : 4

Спеціальність: Дошкільна освіта.

Тип заняття: проблемно-ілюстративна лекція

МЕТА: розширити уявлення студентів про професійно-педагогічні вміння вихователя. Розвинути аналітичне мислення. Виховувати дисциплінованість.

МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАНЯТТЯ:

1.     Поніманська Т. І. Підготовка педагогічних кадрів для системи дошкільної освіти / Т. І. Поніманська. Дошкільна педагогіка. -К., 2004.-С 129-136.

2.      Кухарев Н. В. На пути к профессиональному совершенству : [кн. для учителя] / Н. В. Кухарев. - М. : Просвещение, 1990. - С. 7.

3.     Кузьмина Н. В. Очерки психологии труда учителя // Н. В. Кузьмина - Л. : изд. Ленингр. ун-та, 1967. - С. 62.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ЗАНЯТТЯ:

1 етап – організація студентського колективу.

Опитування «Так чи ні»

2 етап – проблемно-ілюстративна лекція (додається):

 План

1.     Психолого -  педагогічні уміння вихователя.

2.     Фахово-методичні, спеціальні та творчі уміння вихователя.

3.     Уміння вдосконалювати власну педагогічну техніку.

3 етап -  заключний. Підведення підсумків.

Домашнє завдання: виконати самостійну роботу.

ЛЕКЦІЯ

Тема:  Уміння професійно-педагогічної взаємодії й самовдосконалення вихователя.

1. Психолого-педагогічні уміння вихователя

Психолого-педагогічні вміння є найбільш узагальненими. Вони стосуються всієї педагогічної діяльності вихователя, забезпечую­чи виконання всіх трудових функцій. Це вміння аналітичні, про­ективні, конструктивні, організаційні, комунікативні; уміння, необхідні для здійснення контролю за перебігом навчально-вихо­вного процесу та його регулювання; уміння оцінювати отримані результати і визначати нові педагогічні завдання.

До аналітичних слід віднести уміння:

-     спостерігати, аналізувати й оцінювати рівень розвитку, вихо­ваності та навченості кожної дитини;

-     аналізувати конкретні педагогічні ситуації, оцінювати їх і вра­ховувати в організації активного педагогічного впливу;

-     аналізувати й оцінювати педагогічні явища, причини, умови і характер їх виникнення та розвитку (наприклад, виявлення негативних проявів у дітей, таких, як агресія, примхливість, упертість, недисциплінованість, надмірна збудливість);

-     аналізувати діяльність своїх колег, помічаючи позитивні й не­гативні моменти в'їх роботі;

-     аналізувати свою власну педагогічну діяльність, виділяючи найбільш ефективні методи і прийоми в роботі, недоліки, про­махи, помилки з метою їх усунення та покращання якості на­вчально-виховного процесу;

-    аналізувати отримані результати в зіставленні з вихідними да­ними і поставленими педагогічними завданнями;

-     аналізувати природу досягнень і недоліків у професійній дія­льності, співвідносити свій досвід з педагогічною теорією;

-     на основі аналізу досягнутих результатів і з урахуванням су­часних вимог обґрунтовувати нові педагогічні завдання.

Проективні вміння охоплюють:

-    уміння проектувати результати педагогічних впливів та шля­хи їх здійснення;

-    уміння проектувати розвиток особистості кожної дитини й ко­лективу в цілому;

-    уміння прогнозувати результати навчання і виховання, мож­ливі труднощі в навчанні й вихованні окремих дітей;

-    уміння виділяти й конкретизувати педагогічні завдання, ви­значати умови їх розв'язання, планувати свою роботу, пов'я­зану з керівництвом різними видами діяльності;

-    уміння обґрунтовано вибирати найбільш ефективні засоби, ме­тоди й організаційні форми навчально-виховної роботи, оріє­нтуючись на особистість дитини, її можливості, бажання, по­треби.

Коло конструктивних умінь охоплює вміння:

-    аналізувати і вибирати навчально-виховний матеріал відпові­дно до мети навчання і виховання, ураховуючи рівень навче­ності й вихованості дітей;

-     здійснювати дидактичну переробку матеріалу, адаптуючи його до рівня розвитку вихованців;

-    ділити кожну дію на окремі операції, обґрунтовуючи значен­ня кожної;

-    найбільш раціонально розташовувати дітей під час певного виду діяльності;

-    розподіляти обов'язки під час спільної діяльності, ураховую­чи психологічні особливості, рівень розвитку та наявні вмін­ня дошкільників;

-    визначати логічну структуру організації занять й інших ре­жимних моментів.

До організаційних умінь належать такі:

-    уміння керувати поведінкою й активністю дітей, зацікавлю­вати й залучати вихованців до ігор, занять, трудових доручень, ураховуючи їх бажання;

-    уміння об'єднувати дітей у групи, ураховуючи їх симпатії, інтереси, рівень розвитку, індивідуальні особливості;

-    уміння швидко й компетентно розв'язувати педагогічні задачі, вибираючи найбільш ефективні засоби педагогічного впливу;

-    уміння застосовувати педагогічно доцільний різновид вимог, варіювати їх залежно від віку, індивідуальних особливостей дітей та конкретних педагогічних умов;

-    уміння чітко, доступно, лаконічно пояснювати дітям завдан­ня, правила, вимоги.

Комунікативні вміння також характеризуються неоднорід­ністю. Серед них необхідно виділити такі:

-    уміння враховувати під час спілкування вікові особливості дітей;

-    уміння ураховувати індивідуальні особливості, зокрема вид ре­презентативної системи - основного каналу світосприйняття людини;

-    уміння помічати, правильно розуміти невербальні сигнали співрозмовника і самому доречно користуватися ними;

-    уміння доцільно поєднувати вербальні й невербальні засоби спілкування, дотримуючись їх конгруентності (співпадіння того, що розповідається людиною (вербально) з тим, прощо «го­ворить» мова її тіла (невербально));

-    уміння врахувати емоційний стан співрозмовника, обставини, у яких відбувається спілкування;

-    уміння встановлювати педагогічно доцільні взаємостосунки з дітьми, їх батьками й колегами;

-    уміння знаходити контакт і правильний тон у спілкуванні з різними людьми в різноманітних обставинах;

-    уміння володіти фасцинацією й атракцією (фасцинація - сло­весний вплив на людей, за якого досягається мінімізація втра­ти інформації; атракція - візуально фіксоване емоційне ста­влення людини до кого-небудь або чого-небудь як прояв до ньо­го симпатії чи готовності спілкуватися).

Уміння, необхідні для здійснення контролю за перебігом на­вчально-виховного процесу та його регулювання:

-    бачити одночасно всіх дітей;

-    визначати за зовнішніми ознаками і вчинками вихованців змі­ни їх психологічного настрою, розуміти і пояснювати поведі­нку дітей у конкретних життєвих ситуаціях;

-    своєчасно і розумно змінювати педагогічні завдання з ураху­ванням відповідних реакцій дітей на педагогічні впливи і кон­кретних умов;

-    під час виконання дітьми завдань давати їм необхідні додат­кові вказівки і пояснення, уносити корективи в їхні дії;

-    регулювати взаємовідносини між дітьми, розбиратися в кон­фліктах і усувати їх;

-    ускладнювати вимоги і стимулювати хід діяльності, урахову­ючи успіхи і досягнення вихованців.

Уміння оцінювати отримані результати і визначати нові педа­гогічні завдання:

-    аналізувати отримані результати, порівнюючи їх з вихідними даними і поставленими педагогічними завданнями;

-    визначати ефективність застосовуваних прийомів, методів, за­собів навчально-виховної роботи;

-    аналізувати природу досягнень і недоліків у професійній пе­дагогічній діяльності;

-    співвідносити свій досвід з педагогічною теорією;

-    на основі аналізу досягнутих результатів висувати і обґрунто­вувати педагогічні завдання.

2. Фахово-методичні, спеціальні і творчі уміння вихователя

Фахово-методичні вміння - це специфічні вміння, пов'язані з організацією конкретної діяльності, якій навчають дошкільнят. Цими вміннями майбутні вихователі оволодівають під час вивчен­ня фахових методик, дошкільної педагогіки, дисциплін інформа­ційного циклу. Так, опановуючи методику зображувальної дія­льності, вихователь має оволодіти вмінням навчити дитину по­мічати красиве в навколишній дійсності й оцінювати це, послуго­вуючись естетичними еталонами; сприймати об'єкт та аналізува­ти його з метою подальшого відображення в продуктах зображу­вальної діяльності ~ малюнку, аплікації, ліпленні, конструю­ванні; навчити техніці, зокрема й нетрадиційній, малювання, аплікації, ліплення, конструювання із застосуванням адекватних зображувальних засобів; навчити аналізувати власні роботи і ро­боти своїх одногрупників.

Відповідно до методики ознайомлення дітей з природою ви­хователь повинен володіти вмінням навчити вихованців спосте­рігати за об'єктами і явищами природи, класифікувати живі і неживі об'єкти природи на основі аналізу їхніх особливостей, вста­новлювати взаємозв'язки і залежності, які існують між різними об'єктами, доглядати за квітами, тваринами, здійснювати елеме­нтарну пошукову і природоохоронну діяльність, дотримуватися правил природодоцільної поведінки визначати місце і роль люди­ни в системі «природа-л юдина».

Під час вивчення методики розвитку мови майбутній вихо­ватель повинен оволодіти вмінням навчити дітей чітко вимовля­ти звуки, диференціювати їх, здійснювати звуковий аналіз слів, орієнтуватися в системі приголосних і голосних звуків, складати різні види розповіді - за картиною, іграшками та ін., виразно чи­тати вірш напам'ять, слухати літературні твори, відповідати на запитання за їх змістом, переказувати казку, оповідання, у влас­ному мовленні правильно використовувати частини мови, спіл­куватися з дорослими, однолітками відповідно до вимог етикету та вікових можливостей.

Вивчаючи методику формування елементарних математич­них уявлень, вихователь виробляє вміння навчити дошкільнят роз­різняти і порівнювати предмети за величиною, довжиною, висотою, товщиною, групувати їх за конкретною ознакою, орієнтуватися в просторі, часі, на площині, у геометричних фігурах - об'ємних і плоских, розв'язувати арифметичні задачі, рахувати, користую­чись кількісною і порядковою лічбою, самостійно застосовувати математичні знання і вміння в різноманітних видах діяльності.

Опановуючи методику музичного виховання, майбутній ви­хователь повинен оволодіти уміннями аналізувати музичні твори з погляду різних педагогічних завдань, розробити анкету для об­стеження рівня музичного розвитку дітей, підібрати необхідний грамзапис для використання під час ранкової гімнастики, занять тощо; розучувати дитячі музичні твори; аналізувати на елемен­тарному рівні структуру музичного твору, виконувати елементарні танцювальні рухи і вправи, віддзеркалювати засоби музичної ви­разності в русі тощо; а також навчити дітей слухати й емоційно відгукуватися на музику, розрізняти й називати жанри музики, її характер і структуру музичного твору; помічати засоби музич­ної виразності; виразно співати пісні, виконувати танцювальні рухи під музику, передаючи її характер; грати на дитячих музич­них інструментах соло і в ансамблі.

Оволодіваючи фаховими вміннями під час вивчення методи­ки фізичного виховання дошкільнят, студенти спрямовують свої зусилля на: уміння вчити дітей дотримуватися правил безпечно­го загартування організму силами природи, виконання правил особистої гігієни, режиму харчування, чергування активності й відпочинку; правильне виконання основних рухів, рухливі ігри, елементи спортивних ігор. А також на вміння: показувати і пояс­нювати основні рухи, фізичні вправи, давати чіткі пояснення, точні вказівки, розпорядження, інструкції, команди, використо­вуючи доступну і зрозумілу дітям термінологію; забезпечувати не­обхідну моторну та загальну щільність фізкультурних занять з урахуванням вікових особливостей дошкільників; забезпечувати прийоми страхування під час виконання дітьми різних рухів; ре­гулювати міру навантаження дітей за об'єктивними та Суб'єктив­ними ознаками в процесі їх рухової діяльності; виявляти гнучкість у керівництві навчальною діяльністю на заняттях з фізичної куль­тури та в процесі самостійної рухової діяльності дошкільників.

До групи фахово-методичних умінь належать і уміння органі­зації та керівництва різними видами дитячої діяльності - ігрової, трудової, фізкультурно-оздоровчої, художньо-творчої. Так, серед основних умінь керівництва творчими сюжетно-рольовими ігра­ми розрізняють уміння спостерігати за іграми дітей, аналізувати їх, діагностувати рівень розвитку ігрової діяльності кожної дити­ни і групи в цілому; проектувати розвиток ігрової діяльності; зба­гачувати враження дітей з метою розвитку змісту дитячих ігор; організовувати початок гри; розвивати гру відповідно до навча­льно-виховних завдань; включатися в гру, виконуючи головні чи другорядні ролі; обговорювати й оцінювати гру з дітьми; орієнту­ватися на інтереси, бажання й потреби дітей під час вибору гри; створювати умови для розвитку творчості дитини в процесі гри.

Частково методичні вміння щодо організації й керівництва трудовою діяльністю дошкільників такі: поставити мету в тому чи ініпому трудовому завданні; залучити дітей до праці, викли­кавши в них інтерес і бажання працювати; прищепити прагнення до праці; ураховувати вікові та індивідуальні особливості дитини під час виконання нею трудового доручення; навчити дітей тру­дових прийомів, виробити відповідні навички; контролювати й оцінювати дитячу працю; організувати багаторазові вправляння в трудових справах; ураховувати інтереси й бажання дітей під час організації трудової діяльності.

Вимогою часу є вміння вихователя, необхідні для формуван­ня основ комп'ютерної грамотності старших дошкільників. До­слідниця С.В. Дяченко відносить до них уміння:

1)  володіти методикою використання комп'ютера в організації навчання дошкільників, прийомами оптимального поєднання комп'ютерних і традиційних технологій, прийомами і метода­ми використання комп'ютера в системі розвивального навчан­ня, прийомами організації індивідуальної та колективної про­ектної діяльності дітей в умовах інформаційного середовища,"

2)  використовувати комп'ютер для організації контролю засво­єння дошкільниками програмного матеріалу, діагностики та корекції розвитку особистості дитини, аналізувати зміст екс­периментальних програм, програмно-прикладних засобів, фо­рмувати у дітей гігієнічну культуру взаємодії з комп'ютером;

3) залучати батьків вихованців до інформаційного середовища навчального закладу, впливати на формування інформаційної культури батьків тощо;

4) використовувати систему знань з основ інформатики й обчис­лювальної техніки, основ інформаційних технологій для ди­дактичного конструювання навичок роботи в локальних ме­режах, системах телекомунікацій тощо.

З фахово-методичними вміннями тісно переплітаються спеці­альні.

Спеціальні вміння - це вміння в тій галузі діяльності, якої навчають дітей. При цьому в їх основі лежать задатки до конкре­тного виду діяльності. До спеціальних умінь вихователя належать уміння: малювати, ліпити, співати,трати на музичних інструме­нтах, вишивати, виконувати фізичні вправи, рух'и під музику, складати вірші, писати музику, артистичні вміння тощо.

Творчі вміння - це вміння генерувати нестандартні ідеї, ви­користовуючи асоціації, аналогії, комбінування, методи активі­зації творчості, алгоритми та спеціальні прийоми технології тво­рчості ТР.ВЗ (теорія розв'язання винахідницьких завдань) у про­цесі розв'язання професійних завдань: уміння застосовувати у своїй роботі досвід творчої діяльності інших, організувати творчу діяльність вихованців, здійснювати її аналіз, самоаналіз, а також давати самооцінку творчих досягнень.

Творчий вихователь - це професіонал, здатний створювати в пе­дагогічному процесі якісно нові матеріальні і духовні цінності. Він уміло поєднує у своїй педагогічній діяльності стереотипне, що додає процесу стійкість, стабільність, керованість, інваріантність, з інно­ваційним -  таким, що продукує варіативність, свободу, мінливість.

Робота вихователя ДНЗ характеризується як діяльність, якій властиві інтуїція, натхнення, винахідливість. Творча діяльність вихователя не може здійснюватися за шаблоном, оскільки невід'­ємними її компонентами є оригінальність, відхід від штампів, несподіванка, уміння діяти інтуїтивно згідно з обставинами.

Творчому вихователю властиві особлива педагогічна захоп­леність, чітке розуміння «надзавдання» педагогічної праці виховання людини, спрямованості на оптимальні результати його вільного і щасливого розвитку, шанобливе ставлення до особи­стості кожної дитини, віра в її сили. Педагогічна захопленість - одна з найважливіших передумов педагогічної творчості. Ва­гомими є глибока і різностороння ерудованість вихователя, його загальна культура, начитаність, широта інтересів. Саме тому розвиток творчих умінь вихователя неможливий тільки у ву­зьких наочно-методичних межах, він вимагає широкого зага­льнокультурного багажу, що безперервно поповнюється і поглиблюється.

3. Уміння вдосконалювати власну педагогічну техніку

До умінь самовдосконалення педагогічної техніки відносимо:

1)  аналітичні - уміння аналізувати та оцінювати рівень сформованості своєї педагогічної техніки, з'ясовувати причини не­достатньої сформованості тих чи інших умінь (обмаль профе­сійних знань, часу на вироблення певного вміння тощо);

2)  проективно-конструктивні - уміння поставити мету, вибра­ти напрямки, розробити план чи програму вдосконалення пе­дагогічних умінь, відібрати ефективні методи та засоби, адап­тувати їх до своїх індивідуальних можливостей і потреб;

3)  гностичні - уміння здійснювати цілеспрямований пошук не­обхідної інформації щодо поновлення знань про певне вміння та ефективні способи його вдосконалення;

4)  спонукально-організаційні - уміння реалізувати створену про­граму чи план удосконалення своїх умінь, мобілізуючи при цьому свої морально-вольові якості і пізнавальні процеси.

Уміння самовдосконалюватися ґрунтуються на знаннях засо­бів, компонентів, етапів, методів і прийомів самовдосконалення та вмінні застосовувати їх у власному професійному зростанні. Більш детально характеристику процесу самовдосконалення роз­крито в розділі 6.

Основною умовою самовдосконалення є адекватна практична діяльність майбутніх вихователів.

Уміння самовдосконалюватися необхідно так само цілеспря­мовано й систематично формувати в майбутніх фахівців з ураху­ванням індивідуальних особливостей, як і решту важливих педа­гогічних умінь.

Базові поняття: психолого-педагогічні вміння, фахово-мето­дичні вміння, спеціальні вміння, творчі вміння, уміння самовдо­сконалення.

Запитання для самоперевірки

1.  Якими психолого-педагогічними вміннями повинен володіти ви­хователь дітей дошкільного віку?

2.  Які фахово-методичні вміння має виробити в себе вихователь ді­тей дошкільного віку?

3.  Назвіть спеціальні вміння вихователя ДНЗ.

4.  Якими творчими вміннями повинен володіти вихователь?

5.  Які вміння самовдосконалення повинні бути в арсеналі педагогі­чної техніки вихователя?

6.  Визначіть залежність між психолого-педагогічними, фахово-ме­тодичними, спеціальними і творчими вміннями вихователя.

7.  Чим, на вашу думку, відрізняється креативність від творчості?

                        ( практичне заняття )

ТЕМА : Формування психофізичної свободи вихователя 

 КУРС: 4 

 СПЕЦІАЛЬНІСТЬ : «Дошкільна освіта »

 КІЛЬКІСТЬ ГОДИН : 2

 МЕТА :  поглиблення теоретичних знань з теми модуля; формування установки на особистісно орієнтовану позицію в роботі з аудито­рією; розвиток уміння аналізувати педагогічну діяльність, виховувати зацікавленість до обраної спеціальності.

МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МОДУЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ :

Список рекомендованої літератури:

1.  Абрамян В. Ц. Театральна педагогіка / В. Ц. Абрамян. - К.: Ліб-ра, 1996.-С. 12-26.

2.  Бєлєнька Г. В. Вихователь дітей дошкільного віку : становлення фахівця в умовах навчання : монографія / Г. В. Бєлєнька. - К. : Світич, 2006.-C. 148.

3.  Гончаренко А. Особистісно орієнтована модель освіти: підготов­ка педагога / А. Гончаренко // Дошкільне виховання. - 2008. -№1.-С. 11-13.

4.  Кірієнко Т. Шляхом зростання майстерності / Т. Кірієнко // До­шкільне виховання. - 2005. - № 2. - С. 18-19.

5.  Кузьмина Н. В. Профессионализм личности преподавателя / Н. В. Кузьмина. - М. : Высшая школа, 1990.

6.  Лещенко М. П. Щастя дитини - єдине щастя на землі: До пробле­ми педагогічної майстерності : навч.-метод, посіб. : у 2-х ч. / М. П. Лещенко. - К. : АСМІ, 2003. - Ч. 1.

7.  Методика воспитательной работи / под ред. Л. И. Рувинского. -М. : Просвещение, 1989. - С. 22.

8.  Мороз О. Г. Перші кроки до майстерності / О. Г. Мороз, В. Л. Оме-ляненко. - К. : Знання України, 1992.

9.  Основы педагогического мастерства / под ред. И. А. Зязюна. - М.: Просвещение, 1989. - С. 24.

10. Педагогічна майстерність / за ред. I. А. Зязюна. - К. : Вища шко­ла. - 1997.- Р. 2. - С.27-44.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА ХІД МОДУЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ:

План

1.  Термінологічний диктант (діалог).

2.  Діагностика рівня емоційної стабільності, оволодіння студен­тами технікою психофізичної саморегуляції.

3.  Виконання вправ на оволодіння прийомами регуляції психіч­ного самопочуття, зняття м'язового напруження, створення робочого самопочуття. Ознайомлення з елементами техніки аутогенного тренування.

4. Моделювання педагогічних ситуацій, які вимагають володіння технікою саморегуляції.

Самостійна робота

1.  Повторити визначення термінів: «м'язова свобода», «м'язовий затискач», «аутогенне тренування», «бібліотерапія», «музи­котерапія», «працетерапія», «імітаційна гра », «сміхотерапія», «самонавіювання», «релаксація».

2.  Придумати педагогічні ситуації, які вимагають володіння тех­нікою саморегуляції та підготуватися до їх моделювання.

Методичні рекомендації до проведення заняття

Термінологічний діалог проводиться за раніше описаною схе­мою. З метою діагностування рівня емоційної стабільності можна використати тест Ч. Д. Спілберга, Ю. Л. Ханіна для виявлення рівня тривожності в даний момент (реактивна тривож­ність) й особистої тривожності (ОТ) як стійкої характеристики лю­дини. Особиста тривожність характеризує стійку схильність спри­ймати велике коло ситуацій як загрозливі, реагувати на такі ситу­ації станом тривоги. Реактивна тривожність характеризується на­пругою, неспокоєм, нервовістю. Високий її рівень викликає пору­шення уваги, іноді порушення тонкої координації. Високий рівень особистісної тривожності прямо корелює з наявністю невротично­го конфлікту, з емоційними і невротичними зривами, із психосо­матичними захворюваннями. Певний рівень тривожності - приро­дна й обов'язкова особливість особистості. При цьому існує опти­мальний індивідуальний рівень «корисної» тривоги. Студентам з високим рівнем тривожності пропонуються практичні рекомендації . Після проведення тестування вони ознайомлю­ються із висловлюваннями, які допомагають оволодіти технікою аутотренінгу і самонавіювання.

Наступний етап заняття - виконання вправ, спрямованих на розвиток умінь психофізичної саморегуляції.

Вправа і. Викладач бере в руку ручку і спочатку повільно, а відтак дедалі швидше водить її перед очима студентів. Спочатку рухи є впорядкованими (згори - донизу, зліва - направо, по колу), а потім хаотичними. Студенти повинні встигати стежити очима заручкою. Вправа виконується без напруження.

Вправа 2. Максимально напружити чоло (підняти й насупити брови), на визначений педагогом відлік - розслабити.

Вправа 3. За командою викладача студенти напружують від­повідні м'язи обличчя, зображаючи «жах», «радість», «огиду», « подив »,« смуток ».

Вправа 4. Викладач пропонує студентам напружувати й розсла­бляти по черзі за сигналом різні групи м'язів шиї, плечей, живота, рук, спини, ніг.

Спочатку вправа виконується сидячи, відтак стоячи. Напру­ження м'язів має бути максимальним.   .

Вправа 5. Викладач пропонує студентам сісти зручно і на ра­хунок від 1 до 5 напружувати, а потім розслабляти певну групу м'язів обличчя, рук, живота, спини, ніг.

Вправа 6. Педагог показує студентам задуману ним кількість пальців. Студенти повинні миттєво відреагувати і підвестися від­повідно до кількості показаних пальців. Наприклад, викладач показує 3 пальці - підводяться три студенти.

Вправа 7. Зробити який-небудь сильний жест, наприклад, грюкнути кулаком по столу, і після цього одразу зняти залишок непотрібного м'язового напруження.

Вправа 8. «Реостат» з вагою (масою тіла). Педагог називає ци­фри від 1 до 6. Кожна цифра має своє приписне значення ваги.

«1» - невагомість, радість, бажання злетіти тощо; «2» - дещо важче, але настрій добрий, легкість; «З» - нормальна вага, зви­чайний стан; «4» - деяке незадоволення, нудьга, деяка важкість, втома; «5» - велика важкість, сильне незадоволення, тіло погано слухається; «6» -дуже важко, голова не піднімається, руки й ноги не можуть поворухнутися, стан граничної пригніченості.

Спочатку викладач рахує в прямому порядку, потім у зворот­ному, а потім називає будь-які цифри. Напруження в тілі і від­чуття ваги повинне відповідати приписному значенню.

Вправа 9. Студенти стоять обличчям один до одного на відстані простягнутої руки. З місця сходити не можна. За командою педа­гога студенти намагаються зберегти початкову дистанцію між чолами, між руками, опісля - між усіма тілами. Перший учасник намагається «втекти», другий - «не впустити». Торкатися парт­нера не можна.

Вправа 10. Учасники стають парами обличчям один до одно­го. Долонями впираються в долоні партнера. Кожен з учасників намагається подолати опір партнера. Сила опору регулюється ци­фрами від 1 до 5, де 1 - опір майже непомітний, мінімальний, а 5 -опір максимальний.

Вправа 11. Студенти стають парами обличчям один до одного. Партнер тримає в руці коробку сірників донизу долонею. Рука другого учасника лежить на кисті партнера. Перший розжимає руку. Другий намагається впіймати коробку, що падає. Через де­який час функції партнерів змінюються.

Вправа 12. Партнери стоять один позаду іншого. Другий кидає коробку сірників так, щоб вона падала перед очима першого. Пе­редній учасник ловить коробку. Через деякий час партнери міня­ються ролями.

На заключному етапі заняття студенти моделюють нестан­дартні педагогічні ситуації — проведення відкритого заняття для методистів дошкільних закладів міста, виступ на конференції, розв'язання конфліктів з колегами й батьками вихованців. Мета цього завдання — формувати в студентів уміння діяти професійно на основі вмілої регуляції свого психофізичного стану.

Характер процесу психофізичного настроювання визначаєть­ся індивідуальними особливостями людини. І все ж можна дотри­муватися загальної програми дій при розв'язанні педагогічних си­туацій, що потребують психофізичної саморегуляції. Така програ­ма була створена на основі аналізу змодельованих ситуацій.

Програма дій у нестандартній ситуації:

1)  швидко і всебічно проаналізувати ситуацію, у якій опинився, відповідаючи на такі питання:

а)  що спричинило цю ситуацію;

б)  характер взаємин на даний момент;

в)  яким є психічний стан партнера (ів) у спілкуванні;

2)  поставити мету в розв'язані ситуації;

3)  побудувати план своєї поведінки:

а)  спокійно вислухати свого партнера (у ситуації конфлікту);

б)  угамувати хвилювання звичним для вас способом (дихальні вправи, самонавіювання, рахувати тощо);

в)  у процесі взаємодії не давати можливості емоціям керувати ва­шими діями;

г)  продумати позу, жести, міміку, інтонацію на момент спілку­вання;

д)  діяти впевнено;

є) за потреби знімати м'язові затискачі;

4)  передбачити ускладнення, які можуть виникнути в процесі взаємодії;

5)  виділити основні моменти, на які слід звернути увагу (під час виступу чи проведення відкритого заняття).

                                     ( семінарське заняття )

ТЕМА : Контроль модуля 2 

 КУРС: 4 

 СПЕЦІАЛЬНІСТЬ : «Дошкільна освіта »

 КІЛЬКІСТЬ ГОДИН : 2

 МЕТА :  діагностика знань з теми модуля

МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МОДУЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ :

Список рекомендованої літератури:

1.  Абрамян В. Ц. Театральна педагогіка / В. Ц. Абрамян. - К.: Ліб-ра, 1996.-С. 12-26.

2.  Бєлєнька Г. В. Вихователь дітей дошкільного віку : становлення фахівця в умовах навчання : монографія / Г. В. Бєлєнька. - К. : Світич, 2006.-C. 148.

3.  Гончаренко А. Особистісно орієнтована модель освіти: підготов­ка педагога / А. Гончаренко // Дошкільне виховання. - 2008. -№1.-С. 11-13.

4.  Кірієнко Т. Шляхом зростання майстерності / Т. Кірієнко // До­шкільне виховання. - 2005. - № 2. - С. 18-19.

5.  Кузьмина Н. В. Профессионализм личности преподавателя / Н. В. Кузьмина. - М. : Высшая школа, 1990.

6.  Лещенко М. П. Щастя дитини - єдине щастя на землі: До пробле­ми педагогічної майстерності : навч.-метод, посіб. : у 2-х ч. / М. П. Лещенко. - К. : АСМІ, 2003. - Ч. 1.

7.  Методика воспитательной работи / под ред. Л. И. Рувинского. -М. : Просвещение, 1989. - С. 22.

8.  Мороз О. Г. Перші кроки до майстерності / О. Г. Мороз, В. Л. Оме-ляненко. - К. : Знання України, 1992.

9.  Основы педагогического мастерства / под ред. И. А. Зязюна. - М.: Просвещение, 1989. - С. 24.

10. Педагогічна майстерність / за ред. I. А. Зязюна. - К. : Вища шко­ла. - 1997.- Р. 2. - С.27-44.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА ХІД МОДУЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ:

План

1 етап – повідомлення теми заняття, організація студентського колективу,  презентація самостійної роботи.

2 етап – семінар

Питання:

Уміння невербальної взаємодії вихователя.

Уміння вербальної взаємодії вихователя.

Уміння професійно-педагогічної взаємодії.

3 етап – контрольна робота за варіантами (додається)

4 етап – підсумки модуля 2.